Основи конституційного права Великобританії. На всіх рівнях адміністративно-територіального розподілу Великобританії місцева влада представлена органами місцевого самоврядування

Розділ 23 Основи конституційного права Італії

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апен-нінському півострові. Межує з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія – 301,3 тис. кв. км, населення – 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX ст., коли відбувався процес національно-політичного об’єднання. Ще 1848 р. у королівстві Сардині-П’ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський статут. Після об’єднання Італії 1861 р. ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в пар­ламентарну монархію.

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правлін­ня формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідо­ваний. Формально залишалася в силі й Конституція 1848 р., од­нак державний лад був кардинально змінений низкою законів, прийнятих у 1922–1928 рр. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.

Після Другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 р., була ліквідована монархія і вста­новлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засі­данні Установчих зборів 22 грудня 1947 р. 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 р. Конституція була про-мульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 р. вона набрала чинності.

Конституція

Італійська Конституція – це багатоплановий, ретельно і деталь­но пророблений політико-юридичний документ. Вона не має ок­ремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові ос­нови та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прий­нято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищуєть-

Основи конституційного права Італії

361

ся юридична значущість і обов’язковість конституційних прин­ципів і норм, що стосуються загальних питань державного уст­рою, демократичного характеру італійської держави та його при­хильності до забезпечення громадянських прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу «Основні прин­ципи», двох головних частин – «Права й обов’язки громадян» і «Устрій республіки» – і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд мож­ливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твер­дість Конституції додатково підсилюють й особливі повноважен­ня Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих пар­ламентом законів.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стат­тя 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загально­визнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним ра­дам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади об­ластей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особ­ливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між дер­жавою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її тери­торії, у Римі, розташований Ватикан – релігійний і адміністра­тивний центр католицької церкви, а римський первосвященик – Папа – за традицією є римським єпископом.

Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укла­дені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що га­рантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб’єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою

362

Розділ 23

церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими уго­дами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольсь­ка римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 р., ця формула була також виключена з переглянутого тек­сту Конкордата.

Партійна система.Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держа­ва в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикаль-них партій – комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисель-ніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП - Італій­ська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демокра-тичного спрямування – Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в ціло­му посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р.,християнські демократи отримали менше 30% голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.

У період з 1948 по 1963 рр. ХДП, тісно пов’язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і мог­ла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з інши­ми партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.

Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Дру­гої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прий­ти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950–1960 рр. ця партія перестала спира­тися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона


Прочитайте также: