Оплата праці працівників охорони здоров’я при відхиленні від нормальних умов праці

У бюджетних установах найпоширенішою є погодинна форма оплати праці. Існують такі її різновиди (їх називають системами оплати праці): проста погодинна, погодинно-преміальна.

Система оплати праці – це сукупність правил, які визначають співвідношення між мірою праці й мірою винагороди працівників.

Умовами оплати праці працівників закладів охорони здоров'я, затвердженими спільним наказом міністерств охорони здоров'я та праці і соціальної політики України № 308/519 від 5 жовтня 2005 р., передбачене підвищення посадових окладів працівникам у певних закладах (підрозділах) і на посадах зі шкідливими і тяжкими умовами праці.

Наприклад, розділ 1 Переліку передбачає право на підвищення на 25% посадових окладів працівникам, що працюють у психіатричних (психоневрологічних), наркологічних закладах або їхніх структурних підрозділах.

Розділ 2 - право на підвищення посадових окладів на 15% працівникам відділень шпиталів для інвалідів війни, санаторіїв-профілакторіїв для хворих з неактивними формами туберкульозу, а також працівникам лікувально-виробничих (трудових) майстерень при туберкульозних (протитуберкульозних) закладах.

Розділ 3 Переліку вводить 30% обмеження підвищень посадових окладів за двома та більше підставами, що передбачені розділами 1 і 2 цього Переліку. Для прикладу таких обмежень у наказі згадується робота в психоневрологічній або наркологічній лікарні (диспансері), у спеціалізованих відділеннях для примусового лікування хворих на туберкульоз, які страждають від хронічного алкоголізму, наркоманії та психічних захворювань.

Водночас розділ 4 Переліку передбачає право на підвищення посадових окладів (ставок) на 30% усім працівникам незалежно від найменування, якщо вони працюють: у туберкульозних (протитуберкульозних) лікарнях, диспансерах, санаторіях, відділеннях, палатах; в ізоляторах закладів охорони здоров'я та відділень клінік при науково-дослідних установах для хворих на активні форми туберкульозу; протитуберкульозних кабінетах амбулаторно-поліклінічних закладів (підрозділів); у спеціалізованих медико-соціальних експертних комісіях; у центрах (бюро) медико-соціальної експертизи для хворих на туберкульоз.

Підвищення за двома підставами, передбачені 1 і 4 розділами Переліку, сумуються. Тобто, право на підвищення посадових окладів на 55% за двома підставами мають працівники, що працюють у психоневрологічних лікарнях, спеціалізованих відділеннях (палатах), ізоляторах для хворих на активні форми туберкульозу. Крім того, посадові оклади медичних працівників, які безпосередньо контактують з хворими на СНІД та ВІЛ-інфікованими під час консультацій, оглядів, надання медичної допомоги, судово-медичної експертизи та здійснення іншої роботи, підвищуються на 60% за кожну годину роботи з такими хворими.

Фактичні години цієї роботи реєструють у журналі за підписом керівника структурного підрозділу (підстава: Додаток № 4 до Умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я, пункт 3).

Водночас у наказі Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства охорони здоров'я України № 308/519 від 5 листопада 2005 р. (підпункт 12 п. 2.4.5) передбачено, що конкретний перелік посад працівників, яким посадові оклади підвищуються у зв'язку зі шкідливими і тяжкими умовами праці, повинен бути затверджений керівником закладу, установи за погодженням з профспілковим комітетом залежно від функціональних обов'язків та обсягу роботи у шкідливих та тяжких умовах праці. У кожній установі зазвичай створюють спеціальну комісію, яка встановлює фактичний час роботи працівників у тяжких і шкідливих умовах.

15 лютого 2007 р. Міністерство охорони здоров'я України надіслало начальникам обласних управлінь охорони здоров'я спільного листа Міністерства праці та соціальної політики України № 322/0/14-07/13-15 від 18.01.2007 і Міністерства охорони здоров'я України № 10.03.67/112 від 22.01.2007 р. щодо порядку оплати праці працівників протитуберкульозних закладів охорони здоров'я, яким варто скористатися у разі непорозумінь щодо умов оплати праці різних категорій працівників протитуберкульозних закладів.

Так, у лабораторіях (у тому числі їхніх підрозділах-відділах, відділеннях) передбачено підвищення посадових окладів на 15% у зв'язку зі шкідливими та тяжкими умовами праці для таких категорій працівників:

- усім лікарям (незалежно від найменування посад) у разі роботи з живим збудником інфекційних захворювань або з хворими тваринами чи з вірусами, що спричинюють захворювання; з хімічними речовинами - алергенами (їх перелік наведено в додатку № 7 Умов оплати праці, затверджених спільним наказом Міністерстві праці та соціальної політики і охорони здоров'я України № 308/519 від 5 листопада 2005 р. «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення»);

- лікарям-бактеріологам, лікарям-паразитологам та лікарям-лаборантам, посади яких передбачені для постійної роботи з постановки реакції іммобілізації блідих трепонем;

- фахівцям із базовою та неповною вищою медичною освітою (середнім медичним працівникам) незалежно від найменування посад у разі роботи з живими збудниками інфекційних захворювань або хворими тваринами; з вірусами, які спричинюють захворювання; з хімічними речовинами - алергенами;

- лаборантам з бактеріології, паразитології та фахівцям за спеціально виділеними посадами для постійної роботи з постановки реакції іммобілізації блідих трепонем;

- молодшим медичним сестрам (посади усіх найменувань), сестрам-господаркам, медичним реєстраторам у разі роботи з живим збудником інфекційних захворювань; а також фахівцям, які забезпечують роботу лаборантів з бактеріології, паразитології та фахівцям, посади яких передбачені для постійної роботи з постановки реакції іммобілізації блідих трепонем.

Якщо робота пов'язана з миттям посуду, тари, технологічного обладнання вручну із застосуванням кислот та інших хімічних речовин, з пранням спецодягу вручну з використанням мийних і дезінфекційних засобів, працівникам установлюють доплату у розмірі до 12% тарифного окладу за умови, що це робоче місце атестоване як таке, що пов'язане із тяжкими і шкідливими умовами праці.

Доплату у розмірі 10% посадового окладу за використання в роботі дезінфекційних засобів встановлюють працівникам за переліком посад, затверджених колективним договором закладу (Лист Міністерства охорони здоров'я № 10.03.67/1574 від 1 вересня 2006 р.).

Наприклад, якщо лікар-лаборант (або фельдшер-лаборант) працює в бактеріологічній лабораторії лікарні, його посадовий оклад дійсно може бути підвищений за двома підставами: по-перше, за роботу з живими збудниками інфекційних захворювань і, по-друге, за роботу з реактивами-алергенами - усього на 30%.

Однак у будь-якому разі слід враховувати конкретні умови праці такого спеціаліста. Тому зазвичай ці норми регулюються колективним договором лікарні, в якому зазначаються конкретні посади і належні підвищення, доплати, надбавки з урахуванням дотримання критеріїв, визначених умовами праці, затвердженим спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики і охорони здоров'я України № 308/519 від 5 жовтня 2005 р. «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення».

Відповідно до п. 2.10 додатка 3, працівникам шкірно-венерологічних закладів, відділень, кабінетів посадові оклади підвищують на 15% у зв'язку зі шкідливими умовами праці.

Крім того, п. 3.4.1 передбачено доплати у розмірі до 30% посадового окладу тим працівникам закладів охорони здоров'я, яким за їхньою згодою встановлюють робочий день з розподілом зміни на частини (з перервою у роботі понад 2 год).

Заробітну плату працівникам закладів охорони здоров'я виплачують у межах фонду оплати праці. Наприкінці кожного року складають проект штатного розпису будь-якої установи і проводять розрахунок майбутнього фонду оплати праці.

У цей період важливо правильно обрахувати усі витрати на наступний рік, щоб затвердити такі фонди. На жаль, питання щодо встановлення надбавок за тривалість безперервної роботи для працівників ФАПів досі не розв'язане. Такі надбавки передбачено лише для лікарів, дільничних медичних сестер, медичних сестер загальної практики – сімейної медицини, які працюють у дільничних лікарнях, амбулаторіях, розташованих у сільській місцевості, амбулаторіях сімейної медицини.

У нараховану заробітну плату за відпрацьовану місячну норму робочого часу медичного працівника додають:

1) доплати:

а) за роботу у нічний час (п. 4.1. Умов, затверджених Наказом № 161/137);

б) за роботу у святкові та вихідні дні;

в) за суміщення професій (посад) (п. 4.2.1 Умов);

г) за розширення зон обслуговування (п. 4.2.1 Умов);

ґ) за збільшення обсягу виконуваних робіт (п. 4.2.1 Умов);

д) виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника (п. 4.3.1 Умов);

2) надбавки:

а) за тривалість безперервної роботи (п. 5.1 Умов);

б) за високі досягнення у праці, виконання особливо важливої роботи, складність, напруженість (п. 5.4.1 Умов);

в) чергування вдома та у стаціонарі (пп. 6.1 та 6.2 Умов);

3) премії:

а) за результати роботи відповідно до особистого внеску (п. 6.11 Умов).

Не додають:

1) доплати за роботу:

а) у надурочний час (понад місячну норму);

б) за виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника за межами робочого часу за основною посадою (п. 4.3.2 Умов);

в) з ненормованим робочим днем (п. 4.4.6 Умов);

г) з тяжкими і шкідливими умовами праці (п. 4.4.7 Умов);

2) підвищення за роботу:

а) у небезпечних для здоров'я та особливо тяжких умовах праці (п. 3.7 і додатки № 3-5, 8 до Умов);

б) із дезінфекційними засобами, за особливі умови підвищеного ризику для здоров'я та за особливі природні географічні і геологічні умови праці (пп. 3.5.14-3.5.16 Умов);

б) інші підвищення (пп. 3.5.1-3.5.8 Умов);

3) надбавки:

а) за обслуговування спецконтингенту (п. 5.4.2 Умов);

4) премії:

а) до ювілейних дат;

б) за винаходи та раціоналізаторські пропозиції;

5) матеріальна допомога;

6) робота за сумісництвом.

Права та обов’язки пацієнта

Права людини у галузі охорони здоров'я можуть мати відношення як до здорових людей, які не потребують медичної допомоги, так і до осіб, які мають певне захворювання, що зумовлює їх звернення до закладів охорони здоров'я. Іншими Словами, ці права є у громадян завжди, незалежно від факту наявності або відсутності захворювання і звернення до лікувально-профілактичних закладів. У той же час права пацієнта - це права людини, яка вступила у взаємовідносини з лікувальною установою, тобто особи, що звернулась за медичною допомогою.

В українському законодавстві не закріплено загального призначення поняття «пацієнт». В п. 2.15 Інструкції про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, затвердженої наказом МОЗ України від 01.11.2000 р., передбачено спеціальне визначення пацієнта, а саме пацієнт (доброволець) – це особа, яка безпосередньо контактує з закладами охорони здоров'я та пропонує себе за добровільною згодою в якості досліджуваного в клінічних випробуваннях лікарського засобу. Аналіз проектів законів про права пацієнтів дає можливість з'ясувати бачення законодавців щодо формулювання (визначення) поняття одного з ключових суб'єктів медичних правовідносин:

- пацієнт – це будь-яка особа, що звернулась за медичною допомогою або скористалась нею, незалежно від того, в якому вона стані, хвора, здорова чи особа, що погодилась на медико-біологічний експеримент (проект Закону України про права пацієнтів від 16 січня 2003 р.);

- пацієнт – це особа, що має потребу в медичній допомозі і/чи звернулась по неї, одержує медичну допомогу або бере участь у якості випробуваного в біомедичних дослідженнях, знаходиться під медичним спостереженням, а також споживач медичних і пов’язаних з ними послуг незалежно від стану його здоров'я (проект Закону України про права пацієнтів від 21 лютого 2005р.).

Визначення цього терміну передбачено й у проектах законів «Про фінансування охорони здоров'я та медичне страхування» від 19 вересня 2006 р. (пацієнт - це особа, яка звернулася за медичною послугою) та «Про правові основи біоетики і гарантії її забезпечення» від 08 червня 2005 р. (пацієнт - це здоровий або хворий споживач медичних послуг).

Дослідження основних міжнародно-правових стандартів у сфері прав пацієнтів дозволило встановити відсутність загального визначення такого поняття і на цьому рівні. Спеціальне визначення пацієнта міститься, зокрема, у Принципах захисту психічно хворих осіб і покращення психіатричної допомоги від 17 грудня 1991 р. (ООН). У цьому документі пацієнт визначається як особа, що отримує психіатричну допомогу, включаючи осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу.

У той же час вивчення наукової літератури виявляє плюралізм формулювання цього поняття. Так, на думку О. Піщіти, пацієнт --це особа, що вступила у правові відносини з медичними працівниками й (чи) іншими представниками медичних закладів з приводу отримання медичної допомоги. Під «пацієнтом» Г.Лопатенков розуміє особу, що звернулась за медичною допомогою, і пов'язані з нею послуги, незалежно від наявності чи відсутності у неї захворювань. Г. Колоколов, Н. Косолапова й О. Нікульнікова визначають поняття пацієнта як особи, що звернулась у лікувальний заклад будь-якої форми власності, до лікаря приватної практики за отриманням діагностичної, лікувальної, профілактичної допомоги незалежно від того, хворий він чи здоровий.

Враховуючи вищезазначене, пропонуємо таке визначення поняття «пацієнт» - це особа, яка звернулась за наданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоров'я будь-якої форми власності чи медичного працівника індивідуальної практики незалежно від стану здоров'я або добровільно погодилась на проведення медико-біологічного експерименту.

Іншими словами, для набуття статусу пацієнта у людини повинні виникнути реальні відносини (правовідносини) з лікувально-профілактичним закладом незалежно від його форми власності (державна, комунальна, приватна), які ґрунтуються на зверненні людини до цього закладу за медичною допомогою або участі її в експерименті.

Комплексний аналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає можливість викристалізувати права пацієнтів і визначити ті прогалини, що характеризують чинне законодавство в цій царині. Найповніше регламентуються права пацієнтів Основами законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи), так званою декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я. Окрім цього, права пацієнтів можемо визначити виходячи з норм Конституції України (далі - КУ), Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України (далі - Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт має право на:

1) життя (ст. 27 КУ, ст. 281 ЦК);

2) медичну допомогу (ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК, п. «д» ст. 6, п. «а» ст. 78 Основ, п. 1 ч. 1 Клятви);

3) свободу вибору ( ст. 284 ЦК, п. «д» ст. 6, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря, методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров'я України;

4) особисту недоторканність (ст. 29 КУ, ст. 289 ЦК, ст.ст. 42, 43 Основ), тобто на інформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання;

5) медичну інформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. «є» ст. 6, 39 Основ), тобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування;

6) медичну таємницю (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 286 ЦК, ст. 39-1, 40, п. «г» ст. 78 Основ, п. З ч. 1 Клятви), тобто на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні;

7) чуйне ставлення, на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. «г» ст. 78 Основ, п. 2 ч. 1 Клятви);

8) допуск інших медичних працівників (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ);

9) допуск членів сім'ї, опікуна, піклувальника (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ);

10) допуск нотаріуса та адвоката (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ);

11) допуск до нього священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ч. 2 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ);

12) повну інформованість і добровільну згоду на медико-біологічний експеримент (ч. З ст. 28 КУ, п. З ст. 281 ЦК, ст. 45 Основ);

13) донорство крові та її компонентів (ст. 290 ЦК, ст. 46 Основ);

14) трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування (ст. 47 Основ);

15) штучне запліднення та імплантацію ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

16) застосування методів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);

17) добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);

18) зміну (корекцію) статевої належності (ст. 51 Основ);

19) незалежну медичну експертизу (п. «й» ст. 6, розділ 9 Основ);

20) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди (п. «і» ст. 6

Основ);

21) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я (п. «и» ст. 6 Основ);

22) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я (ст.ст. 40, 55, 56 КУ, п. «ї» ст. 6 Основ).

Проаналізувавши каталог прав пацієнтів, звертаємо увагу на прогалини, що містяться у цьому аспекті правового регулювання охорони здоров'я, і декларативність багатьох із цих прав. Аналізуючи Основи, зауважимо, що цей акт не містить статті, яка б чітко визначала права людини у разі її звернення за медичною допомогою. Для прикладу, у РФ у ст. ЗО Основ законодавства про охорону здоров'я громадян РФ («Права пацієнта») чітко регламентовано права цих суб'єктів медичних правовідносин.

Права пацієнтів «розкидані» по п'ятому розділу, частково закріплені у ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я, а також у Конституції України та Цивільному кодексі України. Як бачимо, є необхідність чіткого визначення прав пацієнтів, розширення їх каталогу та систематизації шляхом прийняття спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, Закону України «Про правовий статус пацієнтів в Україні», у яких би закріплювались права й обов'язки пацієнтів і гарантії їх забезпечення.

Першою державою, що прийняла окремий закон про права пацієнтів, була Фінляндія (1992), у якій цей закон прийняли після 20 років тривалих дискусій у парламенті. Цей закон є дуже «адміністративним», оскільки містить директиви для представників медичних послуг, але не передбачає стандартів якості послуг, які отримує пацієнт. У Законі закріплено, що в кожній інституції, яка працює у сфері медичного обслуговування, повинен бути омбудсмен, яких на сьогодні у Фінляндії близько 2000 у сфері прав пацієнтів. Наступною державою, що прийняла закон про права пацієнтів, були Нідерланди (1995); у ньому міститься перелік прав пацієнтів і їх забезпечення. Окрім цього, державами, які прийняли подібні закони, були Ізраїль (1996), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія, Туреччина (1998), Норвегія (2000). У Росії та Естонії закон про права пацієнтів поданий на розгляд у законодавчі органи цих країн.

В Україні вже розроблено два проекти Закону про права пацієнтів, один з яких був зареєстрований 16 січня 2003 року, а інший - 21 лютого 2005 року, метою яких є систематизація і розширення, порівняно з діючим законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення. Досліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо виділити такі тенденції, що намітились у вітчизняній законопроектній практиці, як:

- розширення переліку прав пацієнтів;

- інколи невиправдана їх деталізація;

- проектне законодавство не у повній мірі відповідає чинній вітчизняній нормативній базі;

- необхідність подальшого вивчення і врахування при розробці та прийнятті національних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародних стандартів у сфері охорони здоров'я.

Починаючи з другої половини 1970-х років з'являється низка міжнародно-правових стандартів, присвячених правам пацієнтів. Зокрема Рекомендації Ради Європи щодо прав хворого і помираючого (1976), Хартія про права лікарняних пацієнтів (1979), Права пацієнта в Європі (ВООЗ, 1993).

Дуже цікавим міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є Європейська хартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 р., яка закріплює чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено такі:

1) на профілактичні заходи, тобто право на відповідні послуги з метою попередити захворювання;

2) на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров'я. Медичні служби повинні гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання чи часу звернення за допомогою;

3) на інформацію, тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоров'я, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про можливості, що виникають у результаті наукових досліджень і технічного прогресу;

4) на згоду, тобто право на отримання будь-якої інформації, яка дозволить йому активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоров'я; ця інформація є обов'язковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, включаючи участь у наукових дослідженнях;

5) на свободу вибору, тобто на свободу вибору між різними медичними процедурами і закладами (спеціалістами) на основі адекватної інформації;

6) на приватність і конфіденційність, тобто право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про стан здоров'я і пропоновані діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів, відвідування медичних спеціалістів і в цілому при медичних і хірургічних втручаннях;

7) на повагу до часу пацієнта, тобто право на отримання необхідного лікування без зволікання, протягом наперед обумовленого строку. Це право відноситься до кожного етапу лікування;

8) на дотримання стандартів якості, тобто право на доступність якісного медичного обслуговування на основі специфікації і у чіткій відповідності із стандартами;

9) на безпеку, тобто право на свободу від шкоди, спричиненої неналежним функціонуванням систем охорони здоров'я, недбалістю і помилками медичних працівників, а також право на доступність медичних послуг і лікувальних процедур, що відповідають високим стандартам безпеки;

10) на інновації, тобто право на доступність медичних інновацій, включаючи діагностичні процедури, відповідно до міжнародних стандартів і незалежно від економічних чи фінансових міркувань;

11) на попередження за можливістю страждань і болю, тобто право уникати страждань і болю на кожному етапі свого захворювання;

12) на індивідуальний підхід до лікування, тобто право на діагностичні чи лікувальні програми, максимально адаптовані до його особистих потреб;

13) на подання скарги, тобто право скаржитись й отримувати відповідь чи інший зворотний зв'язок у випадку заподіяння пацієнту шкоди;

14) на компенсацію, тобто право на отримання протягом розумно короткого строку достатньої компенсації у випадку заподіяння йому фізичної чи моральної і психологічної шкоди діяннями медичного закладу.

Кожна національна система охорони здоров'я у країнах ЄЄ демонструє специфічну, відмінну від інших, модель забезпечення прав пацієнтів. Але аналізована Хартія у будь-якому випадку підсилює ступінь захисту прав пацієнтів у різних національних контекстах і може слугувати інструментом гармонізації національних систем охорони здоров'я щодо дотримання прав пацієнтів.

Ключовими міжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права пацієнта (1981, зміни і доповнення 1995). Вказані акти містять ті міжнародно-правові стандарти, яких неухильно потрібно дотримуватись при вітчизняному нормотворенні, з урахуванням національних особливостей правової системи. Запропоновані українські проекти у цій сфері, на жаль, мають багато неточностей у понятійно-термінологічному апараті, спостерігається неоднозначність у тлумаченні понять й окресленні структури і змісту прав пацієнтів тощо. У проектах також не прослідковується вичерпності у відображенні усіх можливостей пацієнтів, що входять до структури права на охорону здоров'я як загальносоціального явища. Зокрема, доцільно було б закріпити право на санітарну просвіту, яке передбачено Лісабонською декларацією, і покликане допомогти особі зробити обґрунтований вибір щодо свого здоров'я і медичної допомоги, що надається. Завданням такої освіти є інформування про здоровий спосіб життя і методи попередження й виявлення захворювань на ранніх стадіях. Особливу роль профілактиці захворювань, наданню консультативних й освітніх послуг відводить Європейська соціальна хартія (ст. 11). Крім міжнародно-правових стандартів, звертаємо увагу на законодавство України, зокрема Основний Закон держави (ч. 2 ст. 49), Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України (п. 6), Міжгалузеву комплексну програму «Здоров'я нації» на 2002-2011 роки (р. 2), де передбачено розроблення і впровадження програм, спрямованих на пропаганду, формування і заохочення здорового способу життя.

Цікаво буде проаналізувати більш детально деякі з прав пацієнтів.

Вільний вибір лікаря та лікувального закладу. Відповідно до ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. Ця ж можливість закріплена й у п. «д» ст. 6 Основ, де гарантовано право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я. Окрім цього, в Основах (ст. 34) передбачено право пацієнта вибирати лікуючого лікаря, вимагати заміни лікаря. Також законодавчо встановлено і право хворих на лікування за кордоном у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання у закладах охорони здоров'я України.

Важливість цього права пояснюється такими основними обставинами:

1) є відображенням конституційно гарантованих прав і свобод людини в різних сферах життєдіяльності;

2) надає пацієнту право лікуватися у фахівця, якому він більше довіряє;

3) свідчить про можливість одержувати медичну допомогу в лікувальній установі з кращою сучасною апаратурою;

4) є могутнім морально-етичним чинником, оскільки не «прив'язує» пацієнта до одного лікаря, з яким не досягнуто терапевтичної співпраці, і лікувально-профілактичного закладу, який не обладнаний сучасною апаратурою.

Право пацієнта на вибір лікаря і медичної установи, на жаль, не повною мірою і не однаково реалізується на всій території України. За основних медичних втручань, які не вимагають високотехнологічної апаратури, ситуація зрозуміла – пацієнти незалежно від зовнішніх чинників (соціальний і матеріальний стан, місце проживання й ін.) мають нагоду реалізації права на вибір лікаря. У той же час невелика кількість лікувальних установ, що здійснюють високоспеціалізовану дорогу медичну допомогу, що поєднується з вузьким колом фахівців у галузі високих медичних технології, свідчать про обмеження у праві на вибір лікаря у подібних випадках. Додатковий чинник - відсутність чіткої системи інформування пацієнтів щодо установ, де можна одержати ту або іншу медичну допомогу, а також щодо кваліфікації фахівців, які її надають. Якщо в умовах великих міст ще доречно говорити про можливість вибору лікувальної установи, то особи, що проживають у сільській місцевості, часто позбавлені такої можливості. Вказані обставини, що мають місце в багатьох регіонах України, свідчать про неможливість у даний час повною мірою забезпечити реалізацію пацієнтам права на вибір лікаря і лікувально-профілактичного закладу.

Чуйне ставлення, дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників. На перший погляд, здається, що таке право пацієнта має вельми невелике відношення до істинно правових категорій, оскільки досить важко регламентувати повагу і гуманність і визначити критерії шанобливого і гуманного ставлення. Справді, описувані явища мають великий ступінь відносності до морально-етичних норм, які вивчаються у ракурсі лікарської етики, деонтології і біоетики. Під шанобливістю і гуманністю медиків щодо пацієнтів розуміють повагу до пацієнта як особи, яка у зв'язку із захворюванням зазнає певних труднощів, а також співчуття і людяність щодо кожного пацієнта, дозволяючи останньому відчути, що причина звернення за медичною допомогою близька і зрозуміла лікарю і що він зробить все можливе, щоб допомогти пацієнту. Разом з тим необхідно зазначити, що порушення у цій галузі важливі як самі по собі, так і як першооснова для подальших порушень законодавства про охорону здоров'я. Також важливо враховувати і запропоновані в цьому підручнику рівні соціального регулювання медичної діяльності, за яких важливе значення має дотримання норм лікарської етики, деонтології, біоетики.

Допуск до пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, інших медичних працівників. Реальність знаходження пацієнта в стаціонарних умовах нерідко свідчить про сумніви щодо правильності лікування. Крім реалізації права на вибір лікаря, пацієнт має нагоду ініціювати проведення консиліуму або проведення консультацій інших фахівців. Це право значною мірою розширює законні можливості людини на якісну діагностику і лікування. Слід зазначити, що цьому праву пацієнта кореспондує обов'язок лікуючого лікаря і службових осіб медичної установи (завідувач відділенням, головний лікар) організувати проведення консиліуму або консультації. Звичайно ж, обставинами, що роблять неможливою реалізацію такого права пацієнта, є відсутність у цій установі (населеному пункті) інших фахівців (що не рідкість у сільській місцевості) і неможливість зібрати консиліум (в умовах, скажімо, фельдшерсько-акушерського пункту). Усунення цих недоліків є завданням держави і суспільства.

Збереження у таємниці інформації про факт звернення за медичною допомогою, про стан здоров'я, діагноз й інші відомості; одержані при його обстеженні і лікуванні, є важливим правом пацієнта, яке детально висвітлене у відповідному розділі цього підручника.


Прочитайте также: